Музей ООЛ
Деякі батьки будують для своїх доньок лялькові будинки. Іван Гоньчак побудував для своєї доньки модель лемківської церкви.
Гоньчак, який народився в лемківському селі Бортне в 1923р. та був забраний на роботу до Німеччини в 1942р., іммігрував до Сполучених Штатів молодим чоловіком, але якимось чином йому вдалося запам’ятати найменші деталі церкви, в якій його хрестили.
Маленькою дівчинкою донька Гоньчака любила задавати йому запитання про Лемківщину – як він там жив та що споживав. Тому він вирішив змайструвати по пам’яті детальну, зменшену копію церкви в Бортному в якості своєрідної іграшки для неї, як він говорив.
«Люди запитують мене, чи був у мене ескіз», - казав Гоньчак. «Ні, Бог дав мені план на неї. Бог дав мені уявлення щодо того, як це робити. Я не інженер. Вона просто вибудувалася у мене в голові».
Той макет 162-річної дерев’яної церкви села Бортне тепер зберігається в Лемківському Музеї в Стемфорді, штат Коннектикут, щоб інші люди могли його бачити. Лемківський Музей, який докладає усіх зусиль задля збереження артефактів лемківської регіональної культури, нещодавно був реставрований і може бути відвіданий в будь-який час за попередньою домовленістю.
Гоньчак був одним з десятків людей, котрі прийшли до Лемківського Музею, що знаходиться в Семінарії Св.Василія, коли він був відкритим для відвідувачів в Український День 12 вересня. Він з радістю показав відвідувачам свої подаровані витвори, серед яких також були дерев’яні копії господарських інструментів (з рухомими механічними частинами), що використовувалися на Лемківщині.
«Овва, та Ви талановиті», - сказала Адреа Баучер, 14 років, з Віндхему, штат Коннектикут, коли заглянула всередину макета церкви. «Вона чудова. Я би була щаслива, якби пам’ятала, що їла вчора на вечерю».
Відвідувачі оглядали виставлені лемківські писанки, що є унікальними, оскільки для їх виготовлення використовуються короткі різкі мазки, а також виставлені роботи лемківського художника Никифора Дровняка, який, неграмотний та неповносправний, отримав міжнародне визнання в 1960-х рр. завдяки своїм акварелям.
Серед інших експонатів можна побачити лемківські народні костюми, дерев’яні різьблені речі та фотографії з історичних засідань лемківських організацій.
Показуючи Музей своїй доньці, Олександр Жила, 53 років, який народився на сході Польщі після того, як його сім’ю насильно переселили з Лемківщини в 1947р., сказав, що прийшов до Музею, щоб згадати лемківську історію та традиції.
«Я завжди слухав, як мої батьки розповідали про землю, на якій жили. Діти в США не розуміють цього, якщо ти не покажеш їм це в реальності», - сказав Жила, який відвідував Лемківський Музей вже десь зо 10 разів. «Мені він надзвичайно подобається. Я приходжу сюди, неначе на свято».
Марта Рудик з Нью-Хейвена, штат Коннектикут, котра прийшла до Музею вп’яте, каже, що їй подобається дивитися на речі, подаровані попередніми поколіннями, а також на поступове розширення музею з роками.
Як стверджує Стефан Гованський, куратор музею з 1993р., Лемківський Музей, заснований Світовою Федерацією Лемків у 1980-х рр., спочатку знаходився в будинку пана Миколи Дупляка в Сіракузах, штат Нью-Йорк, а потім був перенесений до цих двох кімнат в Семінарії Св.Василія, в яких він зараз знаходиться. Музей функціонує завдяки праці волонтерів та пожертвам.
Пан Гованський говорить, що хоча останнім часом в Музей не надходило багато експонатів, існуючі артефакти виставляються більш детально, з новими описами, які можуть читати відвідувачі.
«Ми хочемо зберегти наші традиції, нашу культуру, яка залишилася нам від наших предків», - говорить Гованський, якому було п’ять років, коли його та його сім’ю було переселено під час Акції «Вісла» в 1947р. «Ми хочемо дотримуватися наших традицій, бо наша історія є цікавою та близькою нашим серцям».
Автор статті Діана Гованська
Для отримання детальнішої інформації про Український Лемківський Музей звертайтеся до
Лени Гованської за тел.(203)703-8864.
Можуть бути організовані відвідини Музею як для окремих осіб, так і для груп.
Гоньчак, який народився в лемківському селі Бортне в 1923р. та був забраний на роботу до Німеччини в 1942р., іммігрував до Сполучених Штатів молодим чоловіком, але якимось чином йому вдалося запам’ятати найменші деталі церкви, в якій його хрестили.
Маленькою дівчинкою донька Гоньчака любила задавати йому запитання про Лемківщину – як він там жив та що споживав. Тому він вирішив змайструвати по пам’яті детальну, зменшену копію церкви в Бортному в якості своєрідної іграшки для неї, як він говорив.
«Люди запитують мене, чи був у мене ескіз», - казав Гоньчак. «Ні, Бог дав мені план на неї. Бог дав мені уявлення щодо того, як це робити. Я не інженер. Вона просто вибудувалася у мене в голові».
Той макет 162-річної дерев’яної церкви села Бортне тепер зберігається в Лемківському Музеї в Стемфорді, штат Коннектикут, щоб інші люди могли його бачити. Лемківський Музей, який докладає усіх зусиль задля збереження артефактів лемківської регіональної культури, нещодавно був реставрований і може бути відвіданий в будь-який час за попередньою домовленістю.
Гоньчак був одним з десятків людей, котрі прийшли до Лемківського Музею, що знаходиться в Семінарії Св.Василія, коли він був відкритим для відвідувачів в Український День 12 вересня. Він з радістю показав відвідувачам свої подаровані витвори, серед яких також були дерев’яні копії господарських інструментів (з рухомими механічними частинами), що використовувалися на Лемківщині.
«Овва, та Ви талановиті», - сказала Адреа Баучер, 14 років, з Віндхему, штат Коннектикут, коли заглянула всередину макета церкви. «Вона чудова. Я би була щаслива, якби пам’ятала, що їла вчора на вечерю».
Відвідувачі оглядали виставлені лемківські писанки, що є унікальними, оскільки для їх виготовлення використовуються короткі різкі мазки, а також виставлені роботи лемківського художника Никифора Дровняка, який, неграмотний та неповносправний, отримав міжнародне визнання в 1960-х рр. завдяки своїм акварелям.
Серед інших експонатів можна побачити лемківські народні костюми, дерев’яні різьблені речі та фотографії з історичних засідань лемківських організацій.
Показуючи Музей своїй доньці, Олександр Жила, 53 років, який народився на сході Польщі після того, як його сім’ю насильно переселили з Лемківщини в 1947р., сказав, що прийшов до Музею, щоб згадати лемківську історію та традиції.
«Я завжди слухав, як мої батьки розповідали про землю, на якій жили. Діти в США не розуміють цього, якщо ти не покажеш їм це в реальності», - сказав Жила, який відвідував Лемківський Музей вже десь зо 10 разів. «Мені він надзвичайно подобається. Я приходжу сюди, неначе на свято».
Марта Рудик з Нью-Хейвена, штат Коннектикут, котра прийшла до Музею вп’яте, каже, що їй подобається дивитися на речі, подаровані попередніми поколіннями, а також на поступове розширення музею з роками.
Як стверджує Стефан Гованський, куратор музею з 1993р., Лемківський Музей, заснований Світовою Федерацією Лемків у 1980-х рр., спочатку знаходився в будинку пана Миколи Дупляка в Сіракузах, штат Нью-Йорк, а потім був перенесений до цих двох кімнат в Семінарії Св.Василія, в яких він зараз знаходиться. Музей функціонує завдяки праці волонтерів та пожертвам.
Пан Гованський говорить, що хоча останнім часом в Музей не надходило багато експонатів, існуючі артефакти виставляються більш детально, з новими описами, які можуть читати відвідувачі.
«Ми хочемо зберегти наші традиції, нашу культуру, яка залишилася нам від наших предків», - говорить Гованський, якому було п’ять років, коли його та його сім’ю було переселено під час Акції «Вісла» в 1947р. «Ми хочемо дотримуватися наших традицій, бо наша історія є цікавою та близькою нашим серцям».
Автор статті Діана Гованська
Для отримання детальнішої інформації про Український Лемківський Музей звертайтеся до
Лени Гованської за тел.(203)703-8864.
Можуть бути організовані відвідини Музею як для окремих осіб, так і для груп.
Оновлений Українсько - Лемківський Музей зберігає пам'ять про Лемківщину
Стефан Гованський (справа), куратор
Українського Лемківського Музею в Стамфорді, штат Коннектікут,
та Іван Гоньчак (зліва) стоять в Музеї
біля макету лемківської церкви,
виготовленого Гоньчаком.
Фото надане Біллом Меджаком.
Українського Лемківського Музею в Стамфорді, штат Коннектікут,
та Іван Гоньчак (зліва) стоять в Музеї
біля макету лемківської церкви,
виготовленого Гоньчаком.
Фото надане Біллом Меджаком.
Задля України поза Україною
Найважча робота була за щастя, найнижчі заробітки давали надію вижити. Недавнє минуле раз по раз зблискувало в пам’яті громами спогадів воєнного лихоліття, жахіттям перетворених на склади та корівники розорених церков і відголосками дитячих схлипувань викинутих із власних осель лемківських сімей. А туга за рідною землею не дозволяла викинути ключ від тої затишної домівки серед Карпатських гір. Через неспішну казку, через журливу пісню повертав Іван Гончак дітям полишену колись Україну. А поза працею, у вільну хвилину, що випадала нечасто, майстрував — рідну хату, обійстя, церкву на узвишші, зоране поле, себе за плугом і односельчан. Найбільше — за роботою, бо що то за лемко без праці? Ось дівча за коловоротком, а тут молода ґаздиня сажає хліб у піч, господар майструє на подвір’ї.
Усе відтворювалося з найвищою достовірністю — і піч для випалювання гончарних виробів, і теслярське приладдя, веретено, прялка. Усе як насправді, навіть мініатюрний ткацький станок — на ньому майстер власноруч виткав шмат полотна. Зросли діти, розлетілися й звили власні родинні гнізда, а те, що збереглося з їхнього дитинства, помандрувало завдяки умовлянням друзів до музею. Милує око й гріє серця всіх, кому небайдужі історична та культурна спадщина лемків. Доробками талановитого майстра найчисельніше представлено побут і праця співвітчизників у Лемківському музеї, що в Стемфорді (штат Коннектикут).
Добре, що є такий музей. Прикро лишень, що він — єдиний на всі Сполучені Штати. Але і його створення не було простим. Лемківський музей був вистражданою необхідністю таких же вигнанців, як і п. Гончак. Життя в чужій країні хоч-не-хоч, а супроводжувалося інтеграцією в середовище перебування. І якщо старше покоління берегло тремтливі спогади про багатоголосся свят, витинанки мережива на фіранках, мелодію поєднаних на вишиванках кольорів і взорів, відлуння трембіти серед високих Карпат, то в серцях їхніх дітей почасти виблякла яскравість знань про надбання предків. Барвистість американського життя спричиняла певну девальвацію в спожитку всього українського. Це й підштовхнуло членів Організації оборони Лемківщини до думки про заснування музею. Бо ж, щоби не обчухралося дерево української культурної спадщини об гострі кути мішанини традицій і звичаїв інших народів — мали щось діяти. Усі розуміли, що сподіватися можуть тільки на власні сили.
Мріяли про приміщення. Але де взяти на те гроші, коли багато хто з новоприбулих українців навіть не мав де по-людському жити?! Тому першим прихистком для надбаного стала хата Миколи Дупляка, де він розміщував усе, що вдалося зібрати йому та його однодумцям. Власне, саме завдяки жертовній праці п. Дупляка, яку він добровільно взяв на себе, і відбувся музей. Чоловік невтомно збирав, систематизував, за потреби реставрував усе, що було спогадом і відображенням України й українського життя лемків.
Із часом, коли експонати перебрали на себе більше простору, чим родина мала для мешкання, гостро постало питання про пошук спеціального приміщення. Відгукнувся Преосвященний владика Василь Лостен. Великий патріот усього українського, він виділив для лемківської колекції дві кімнати в єпархіальній палаті в Стемфорді. «Плюсом» цього приміщення було ще й те, що тут уже функціонував український музей. Заснований 1933 року, він став першим українським музеєм в Північній Америці, що вирізняється серед подібних закладів не тільки різноманітністю та багатством експозицій, а й багатющою бібліотекою з більш ніж 20 тисячами томів цінних книг. Тут є повне зібрання творів Тараса Шевченка всіх можливих років і місць видання, творів Івана Франка, інших класиків та новітніх авторів. Недарма фондами бібліотеки залюбки послуговується навіть Гарвардський Український науковий інститут.
Чутки про новостворений музей, як луна в горах, швидко поширилися серед громади лемків. Люди відгукувалися дарунками - ще й ще. І ось уже дві кімнати, які спершу видавалися великими та просторими, тепер завдяки, зокрема, нинішнім хранителям музейних надбань — родині Гованських — знову стали затісними для чисельних експонатів.
Тут присутні фактично всі види народних ремесел декоративно-прикладного мистецтва, що були поширені в Україні: дещо у своєму первинному вигляді, а щось — хоча і в мініатюрній, але точній копії. Розмаїттям виробів представлено такі деревообробні промисли та ремесла, як бондарство, стельмахування, плетіння, вирізування й випалювання, гребінництво та ложкарство. Височіють сани та вози, демонструють задерев’янілу незворушність ступа й цебер, круглять боки кадовби, бочки, козуби та кошелі, пишаються своєю незамінністю рибальські знаряддя, пропонують зручні обійми крісла й люльки-плетенки, і зорить гостинність із різьблених тарелів, а добру усмішку споминів про малі роки викликають колекції гребінців, ложок і дитячих цяцьок.
Дивишся на діораму «Ткаля» й бачиш увесь процес ткацтва — одного з найдавніших ремесел українських жінок із надзвичайно трудомісткою технологією. Спочатку треба нитки напрясти з льону, конопель або овечої вовни. А для цього слід рослину виростити, зібрати, висушити, потіпати, а овечу шерсть - постригти в потрібний час, випрати, вичесати, а вже потім прясти: у тонку нитку — на одяг, у товсту — на ліжники та килимки. А потім - пофарбувати. Чи здогадуєтесь ви, якого кольорового різноманіття можна досягнути за допомогою природних барвників? На всеукраїнській виставці 1834 року було представлено 130 відтінків різних кольорів. Поєднанням материнки, перестиглих ягід жостеру й листя дикої яблуні добували різні відтінки червоного, стійкий чорний колір отримували з відвару бобових стручків, вільхової чи дубової кори, жовтий — із недостиглих ягід жостеру, гречаної полови, квіток ромашки або цибулиння, а для зеленого використовували спориш, листя берези чи омели.
Вишивка — ремесло, зведене народними майстринями в ранг мистецтва. Зузорені геометричними й рослинними орнаментами, поєднаними з бісером, декоративними шнурками сорочки, камізельки, пояси, підзори та плахти були органічною складовою святочно-обрядових дійств. Кількість і багатство вишивки простирадел, наволочок, скатертин розказували про приналежність до того чи іншого роду та про статки родини. А чи є українська хата без рушників? Рушник символізував щасливе життя й був ознакою гостинності та доброзичливості. Різні - для різних випадків: на заручини — для бажаних сватів; весільні — постелити молодятам під ноги на довге щасливе життя; ними квітчали ікони та портрети Тараса Шевченка; на рушник клали новонароджене немовля — від зурочень; із рушниками-хоругвами проводжали в останню путь.
Усього дві кімнати, а однак тут можна провести зранку до вечора день, не знудившись, забувши про плин часу.
Притягують погляд даровані п. Ореховським і п. Сухорським дерев’яні вироби: скульптури лемків, філігранно різьблені палиця, топірці та скриньки. Милує око прекрасний лемківський одяг на манекенах, і ще - у шафі сорочки, мешти, кептарі, керсетки, очіпки, хустки, чобітки й постоли, а поряд у вітрині манить до седе вишукана крийка на шию. І височать уздовж стіни твори славетних українців п. Дровняка та п. Мазурика.
А скільки даровано невідомо ким? Справжні жорна, за свідченнями, привезені аж із України. І хто вже то подарував усю ту розмаїту кераміку, праску (залізко), рубель і копистку, шатківницю, коцюбу й рогачі, горщики, горнці та горнята, макітри, миски й полумиски, мішалки, збивачки та товкачі (усього не перелічиш) — уже й не дізнаєшся.
Пан Гованський зітхає: місця катастрофічно бракує. У запасниках зберігається величезний літературний архів, в основному, про історію Лемківщини, дослідження дерев’яної архітектури українських Карпат, у наявності є повна збірка Літопису УПА, різного ґатунку фотографії та документи — свідки реальних подій реального життя. А ще так би придалася хоча би пара манекенів і декілька вітрин для унікальної колекції писанок, дарованих Миросею Новак і Мирославою Стефан.
Тут немає штатних працівників. Основні навантаження взяла на себе сім’я Гованських. Усією родиною ремонтують, прибирають, складають каталоги, бо турботи музею прийняли як власні. Біля них гуртуються такі ж, як вони, волонтери. Їхня згуртованість є взірцем для інших. Ці люди об’єдналися задля побудови вимріяної України поза Україною, задля того, аби допомогти осягнути та донести всім — й українцям, і неукраїнцям — дієве знання про культуру, мову, традиції, показати єдність українства в просторі та часі, краще зрозуміти себе й своє місце в цьому світі.
Надія Бурмака, публікація на сайті Української Світової Інформаційної Мережі "Четверта Хвиля"
Найважча робота була за щастя, найнижчі заробітки давали надію вижити. Недавнє минуле раз по раз зблискувало в пам’яті громами спогадів воєнного лихоліття, жахіттям перетворених на склади та корівники розорених церков і відголосками дитячих схлипувань викинутих із власних осель лемківських сімей. А туга за рідною землею не дозволяла викинути ключ від тої затишної домівки серед Карпатських гір. Через неспішну казку, через журливу пісню повертав Іван Гончак дітям полишену колись Україну. А поза працею, у вільну хвилину, що випадала нечасто, майстрував — рідну хату, обійстя, церкву на узвишші, зоране поле, себе за плугом і односельчан. Найбільше — за роботою, бо що то за лемко без праці? Ось дівча за коловоротком, а тут молода ґаздиня сажає хліб у піч, господар майструє на подвір’ї. Усе відтворювалося з найвищою достовірністю — і піч для випалювання гончарних виробів, і теслярське приладдя, веретено, прялка. Усе як насправді, навіть мініатюрний ткацький станок — на ньому майстер власноруч виткав шмат полотна. Зросли діти, розлетілися й звили власні родинні гнізда, а те, що збереглося з їхнього дитинства, помандрувало завдяки умовлянням друзів до музею. Милує око й гріє серця всіх, кому небайдужі історична та культурна спадщина лемків. Доробками талановитого майстра найчисельніше представлено побут і праця співвітчизників у Лемківському музеї, що в Стемфорді (штат Коннектикут).
Добре, що є такий музей. Прикро лишень, що він — єдиний на всі Сполучені Штати. Але і його створення не було простим. Лемківський музей був вистражданою необхідністю таких же вигнанців, як і п. Гончак. Життя в чужій країні хоч-не-хоч, а супроводжувалося інтеграцією в середовище перебування. І якщо старше покоління берегло тремтливі спогади про багатоголосся свят, витинанки мережива на фіранках, мелодію поєднаних на вишиванках кольорів і взорів, відлуння трембіти серед високих Карпат, то в серцях їхніх дітей почасти виблякла яскравість знань про надбання предків. Барвистість американського життя спричиняла певну девальвацію в спожитку всього українського. Це й підштовхнуло членів Організації оборони Лемківщини до думки про заснування музею. Бо ж, щоби не обчухралося дерево української культурної спадщини об гострі кути мішанини традицій і звичаїв інших народів — мали щось діяти. Усі розуміли, що сподіватися можуть тільки на власні сили.
Мріяли про приміщення. Але де взяти на те гроші, коли багато хто з новоприбулих українців навіть не мав де по-людському жити?! Тому першим прихистком для надбаного стала хата Миколи Дупляка, де він розміщував усе, що вдалося зібрати йому та його однодумцям. Власне, саме завдяки жертовній праці п. Дупляка, яку він добровільно взяв на себе, і відбувся музей. Чоловік невтомно збирав, систематизував, за потреби реставрував усе, що було спогадом і відображенням України й українського життя лемків.
Із часом, коли експонати перебрали на себе більше простору, чим родина мала для мешкання, гостро постало питання про пошук спеціального приміщення. Відгукнувся Преосвященний владика Василь Лостен. Великий патріот усього українського, він виділив для лемківської колекції дві кімнати в єпархіальній палаті в Стемфорді. «Плюсом» цього приміщення було ще й те, що тут уже функціонував український музей. Заснований 1933 року, він став першим українським музеєм в Північній Америці, що вирізняється серед подібних закладів не тільки різноманітністю та багатством експозицій, а й багатющою бібліотекою з більш ніж 20 тисячами томів цінних книг. Тут є повне зібрання творів Тараса Шевченка всіх можливих років і місць видання, творів Івана Франка, інших класиків та новітніх авторів. Недарма фондами бібліотеки залюбки послуговується навіть Гарвардський Український науковий інститут.
Чутки про новостворений музей, як луна в горах, швидко поширилися серед громади лемків. Люди відгукувалися дарунками - ще й ще. І ось уже дві кімнати, які спершу видавалися великими та просторими, тепер завдяки, зокрема, нинішнім хранителям музейних надбань — родині Гованських — знову стали затісними для чисельних експонатів.
Тут присутні фактично всі види народних ремесел декоративно-прикладного мистецтва, що були поширені в Україні: дещо у своєму первинному вигляді, а щось — хоча і в мініатюрній, але точній копії. Розмаїттям виробів представлено такі деревообробні промисли та ремесла, як бондарство, стельмахування, плетіння, вирізування й випалювання, гребінництво та ложкарство. Височіють сани та вози, демонструють задерев’янілу незворушність ступа й цебер, круглять боки кадовби, бочки, козуби та кошелі, пишаються своєю незамінністю рибальські знаряддя, пропонують зручні обійми крісла й люльки-плетенки, і зорить гостинність із різьблених тарелів, а добру усмішку споминів про малі роки викликають колекції гребінців, ложок і дитячих цяцьок.
Дивишся на діораму «Ткаля» й бачиш увесь процес ткацтва — одного з найдавніших ремесел українських жінок із надзвичайно трудомісткою технологією. Спочатку треба нитки напрясти з льону, конопель або овечої вовни. А для цього слід рослину виростити, зібрати, висушити, потіпати, а овечу шерсть - постригти в потрібний час, випрати, вичесати, а вже потім прясти: у тонку нитку — на одяг, у товсту — на ліжники та килимки. А потім - пофарбувати. Чи здогадуєтесь ви, якого кольорового різноманіття можна досягнути за допомогою природних барвників? На всеукраїнській виставці 1834 року було представлено 130 відтінків різних кольорів. Поєднанням материнки, перестиглих ягід жостеру й листя дикої яблуні добували різні відтінки червоного, стійкий чорний колір отримували з відвару бобових стручків, вільхової чи дубової кори, жовтий — із недостиглих ягід жостеру, гречаної полови, квіток ромашки або цибулиння, а для зеленого використовували спориш, листя берези чи омели.
Вишивка — ремесло, зведене народними майстринями в ранг мистецтва. Зузорені геометричними й рослинними орнаментами, поєднаними з бісером, декоративними шнурками сорочки, камізельки, пояси, підзори та плахти були органічною складовою святочно-обрядових дійств. Кількість і багатство вишивки простирадел, наволочок, скатертин розказували про приналежність до того чи іншого роду та про статки родини. А чи є українська хата без рушників? Рушник символізував щасливе життя й був ознакою гостинності та доброзичливості. Різні - для різних випадків: на заручини — для бажаних сватів; весільні — постелити молодятам під ноги на довге щасливе життя; ними квітчали ікони та портрети Тараса Шевченка; на рушник клали новонароджене немовля — від зурочень; із рушниками-хоругвами проводжали в останню путь.
Усього дві кімнати, а однак тут можна провести зранку до вечора день, не знудившись, забувши про плин часу.
Притягують погляд даровані п. Ореховським і п. Сухорським дерев’яні вироби: скульптури лемків, філігранно різьблені палиця, топірці та скриньки. Милує око прекрасний лемківський одяг на манекенах, і ще - у шафі сорочки, мешти, кептарі, керсетки, очіпки, хустки, чобітки й постоли, а поряд у вітрині манить до седе вишукана крийка на шию. І височать уздовж стіни твори славетних українців п. Дровняка та п. Мазурика.
А скільки даровано невідомо ким? Справжні жорна, за свідченнями, привезені аж із України. І хто вже то подарував усю ту розмаїту кераміку, праску (залізко), рубель і копистку, шатківницю, коцюбу й рогачі, горщики, горнці та горнята, макітри, миски й полумиски, мішалки, збивачки та товкачі (усього не перелічиш) — уже й не дізнаєшся.
Пан Гованський зітхає: місця катастрофічно бракує. У запасниках зберігається величезний літературний архів, в основному, про історію Лемківщини, дослідження дерев’яної архітектури українських Карпат, у наявності є повна збірка Літопису УПА, різного ґатунку фотографії та документи — свідки реальних подій реального життя. А ще так би придалася хоча би пара манекенів і декілька вітрин для унікальної колекції писанок, дарованих Миросею Новак і Мирославою Стефан.
Тут немає штатних працівників. Основні навантаження взяла на себе сім’я Гованських. Усією родиною ремонтують, прибирають, складають каталоги, бо турботи музею прийняли як власні. Біля них гуртуються такі ж, як вони, волонтери. Їхня згуртованість є взірцем для інших. Ці люди об’єдналися задля побудови вимріяної України поза Україною, задля того, аби допомогти осягнути та донести всім — й українцям, і неукраїнцям — дієве знання про культуру, мову, традиції, показати єдність українства в просторі та часі, краще зрозуміти себе й своє місце в цьому світі.
Надія Бурмака, публікація на сайті Української Світової Інформаційної Мережі "Четверта Хвиля"
Учасники Першого Конгресу Лемків у Філадельфії,
6.VI.1936.
Фото з архівних матеріалів В.Лесняка
6.VI.1936.
Фото з архівних матеріалів В.Лесняка
